День української писемності й мови

2014-11-08

День української писемності й мови

Сучасна українська мова

Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв'язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів - уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.

Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких - кличний - відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов'янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської - розкішний, обридати, нащадок, з польської - перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської - брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської - хлопець; з болгарської - храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов - давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.

Як парость виноградної лози...

9 листопада — День української писемності та мови.

Це свято було встановлено в нашій країні 9 листопада 1997 року. Цього ж дня православна церква вшановує пам’ять святого преподобного Нестора-літописця.

Преподобний Нестор-літописець — киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість временних літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли. «Повість временних літ» була і залишається найвидатнішою пам’яткою слов’янської культури. Тому преподобного Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності.

Впродовж кількох століть український народ привчали до думки про нібито «вторинність» української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, яка сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. За науковими розвідками лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI-IX столітті. Процес унормування загальнонародної української мови вчені відносять до ХІІІ-ХІV століття. У різні періоди літературна мова української народності поєднувала в собі елементи давньоруської писемної мови (Х-ХІІІ ст.), українсько-білоруської (ХІV-ХV ст.), слов’яноукраїнської, староукраїнської («простої мови»), церковнослов’янської (ХІV-ХVІІ ст.). Інтенсивне формування нової української мови дослідники відносять до другої половини ХVІІІ-ХІХ століть. Зачинателем сучасної української літературної мови вважається І. П. Котляревський, а основоположником — Т. Г. Шевченко. Разом з розвитком писемного слова український народ став великою нацією, здатною вирішувати питання будь-якої складності й ваги.

Ще Вольтер писав, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вивчати все життя. Тому в 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної.

У день української писемності та мови стартує VI Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Цей унікальний мовний марафон був зініційований великим українським меценатом і громадським діячем Петром Яциком, який усе життя прожив у Канаді, але завжди пам’ятав про рідну землю.

Після здобуття незалежності він часто приїздив до України. Мовна ситуація в Україні дуже непокоїла Петра Яцика, бо він був переконаний, що є мова — є й держава, немає мови — немає держави. Так народилася ідея конкурсу з української мови для української ж молоді. Рік від року конкурс набуває популярності, бо головна мета цього мовного змагання — утверджувати державний статус української мови, підносити її престиж.

Нетлінним скарбом століть називають національну мову і літературу — скарбом, що передається від покоління до покоління, що об’єднує минуле й прийдешнє. Мова — живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба у чистоті берегти цей нетлінний скарб, прислухаючись до порад відомого нашого поета Максима Рильського:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

9 листопада — День української писемності та мови

Єдиний скарб у тебе - рідна мова, Заклятий для сусіднього хижацтва. Вона твого життя міцна основа, Певніша над усі скарби й багатства.

П. Куліш

Мова - найбільший скарб будь-якого народу. Тисячоліттями, віками, роками плекала її земля предків, передавала з покоління в покоління, вкладаючи дедалі більше народну душу і водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що занепад мови - це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається насамперед національною елітою - сильною і високорозвиненою стає нація і держава.

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Панас Мирний

Мова - це серце нації і канва, на якій людина вишиває узори свого буття. Мова – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, своє минуле і майбутнє. Мова - це невичерпна духовна скарбниця, до якої народ безперервно докладає свій досвід, розум і почуття.

Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізнявся від других людей...

Панас Мирний

Поглянути на історію свого народу, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів. Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Українська мова була ще до того, як українські князі (починаючи від Аскольда та Діра) почали об’єднувати руські землі. Ще в 448 році візантійський мандрівник та історик Пріск Палійський записав у таборі гунів три слова: мед, страва, квас.

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.

Олесь Гончар

Шлях її розвитку - це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких століть пережила невмируща українська мова, мужньо витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Перетерпіла вона і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх, і ганебний Емський указ 1876 року, який заборонив друкувати книги українською мовою. Нараховують 22 заборони української мови, 8 з них - у радянський час.

Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема.

Володимир Сосюра

Українська мова - це велика культура та історія. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б"ється-ожива, Як їх почує!..

Тарас Шевченко

Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше: перший голос немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній розпачливий зойк прощання людини з білим світом, голосний сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, невимовний біль чумака в далекій дорозі і тягар каторжника на важкій підневільній праці, солодке задоволення від творчої праці та побратимської вірності і велике розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золотого сонця пшеничних ланів, сяйво світлого місяця і ясних зір, багрянець світанкових заграв і срібло цілющо-перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і оспіваного в піснях тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації і мінливо-веселкові переливи хвиль Чорного моря, тихий шепіт шовкових трав і таємний шум замріяних смерек, красоту опоетизованої червоної калини та хрещатого зеленого барвінку, гіркоту поневіряння на чужині і відчуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов"їну.

Володимир Сосюра

Хочеться стати на коліна перед рідною мовою - мовою Матері моєї - і благати її повернутися до рідної хати, возродитися, забуяти нетлінним скарбом, віщим і вічним Словом від лісів - до моря, від гір до степів...

********************

Читайте

до болю знайомі

рядки,

Вклоняйтеся

кожному

слову.

Кров"ю

кляніться

нести у віки

Свою

материнську

мову.

Авт.

********************

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Максим Рильський

********************

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, —

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.

І що е в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у піснях, а не в барилах вина,

І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори,

Почали українці себе у собі забувати.

Запитаймо про те, чи списати усе на буття,

Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,

Що солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..

Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

І в мені ниє крамоли осколок тупий,

Мене дума одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря

І хіба не зотліє на тлю українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

Віктор Баранов

********************

Я — украинец

Я — украинец до седьмых колен.

Прапрадед мой шелками шит на Сечи.

И ни чужбина, ни турецкий плен

Его козацкой не лишили речи.

Мне этот клад передавал отец,

И мама с молоком передавала.

И пил я нежность их родных сердец,

И их любовь стихом во мне звучала.

Но закружило. На моей щеке

Густой щетиной прорастали годы.

И стих на украинском языке

Я не пою, и не в угоду моде.

Я растерял, как воду из горсти,

Тот клад, что сохранил в неволе прадед, —

Не знаю языка, сказать по правде...

Простите, сыновья, и дочь, прости.

Прости мене, прапрадіде-козаче,

Прости мене, мій споконвічний краю,

За те, що на російській мові плачу

Об тім, що мови рідної не знаю...

В. Шовкошитний

********************

Клятва

Мова кожного народу

неповторна і — своя;

в ній гримлять громи в негоду,

в тиші — трелі солов’я.

На своїй природній мові

і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві

по-кленовому шумлять.

Солов’їну, барвінкову,

колосисту — на віки —

українську рідну мову

в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати

буду всюди й повсякчас, —

бо ж єдина — так, як мати, —

мова в кожного із нас!

О. Забужко

Артист

Простий батько сина

Вивчив на артиста.

Мова в того сина

Ідеально чиста.

Як зі сцени скаже

Українське слово,

То аж дух займає —

Просто пречудове!

А в сім’ї артиста

Діти й домочадці

Чешуть по-російськи,

Неначе ленінградці.

Тож невчений батько

Й запитав у сина:

— Поясни, будь ласка,

В чому тут причина?

У театрі в тебе

Українська мова,

А у хаті в тебе —

Нашого ні слова.

Син великодушно

Посміхнувсь до тата:

— Ех, освіта в тебе,

Батьку, низькувата.

А тому, хто вчений,

Істина відома,

Що одне на службі,

Зовсім інше — дома.

Дома в мене мова —

Засіб спілкування,

А на службі мова —

Засіб існування.

Як же рідну мову

Я забуду, тату,

Як за неї маю

Непогану плату?

Павло Глазовий

********************

Мова, наша мова, мова кольорова,

В ній гроза травнева, тиша вечорова.

Мова наша, мова - літ минулих повість,

Вічно юна мудрість, сива наша совість

Мова, наша мова - мрійнику - жар-птиця,

Грішнику - спокута, спраглому - криниця.

А для мене, мово, ти - як синє море,

У якому тоне і печаль, і горе

Мова наша, мова - пісня стоголоса:

Нею мріють весни, нею плаче осінь.

Нею марять зими, нею кличе літо,

В ній криваві рими, сльози "Заповіту"

Я без тебе, мово, - без зерна полова,

Соняшник без сонця, без птахів діброва.

Як вогонь, у серці я несу в майбутнє

Незгасиму мову, слово незабутнє.

Юрій Рибчинський

Кiлькiсть переглядiв: 143